Тарас

Звати мене Тарас. Мені... надто мало, щоб вже вмирати, але якраз, щоб задуматись. Я живу... ой Господи, якось порахував, то з свого повнолітнього життя, лише 3 роки мешкав в свому рідному місті Стрию, а так все по готелх, чужих квартирах, вокзалах, поїздах і літаках.

Спершу я народився, потім садок, далі я вчився в школі, потім працював на заводі, далі вступив у ВУЗ. Все було як у всіх. Хотілося чогось іншого, хотілося змін. І я вступив в УНА-УНСО. Життя закрутилось, завертілось. Ми билися з міліцією і ще Богзна з ким, ходили з прапорами і смолоскипами, виступали на мітингах, заклеювали спляче, ні в чому невинне місто, листівками, словом намагалися зробити революцію. Як ви бачите, нічого в нас не вийшло. Але враження залишились на ціле життя. А ще залишилась хвороба легенів, з якою я провалявся в лікарні вісім місяців і впевненість, що наша міліція - "найкраща" в світі. І ще: зрада - це справа часу.

Чи шкодую я про ті шість років? Мабуть що ні. Організація познайомила мене з багатьма цікавими людьми і багато чому мене навчила.

Потім я працював вчителем в одному Богом забутому селі. Далі в своєму рідному місті, в гімназії - робив книжечки для учнів. Згодом на величезному заводі під Львовом. Зараз на ще більшому у Польщі.

Я перестав боротися: проти влади, проти режиму, проти сірості і буденності. Можливо тому, що сам став "сірісттю і буденністтю". Але мене влаштовує такий хід подій. Зрештою, з погляду вічності, жити залишилось не так багато. А як показує досвід - ініціатива карається. Тому той час, що вділив мені Господь я хочу прожити спокійно, спостерігаючи за світовими подіями через екран монітора.

Тай то-то...