Мале, дурне дівчисько…

В часи, коли я вчителював, заприятелювався з однією ученицею з сьомого класу. Нічим не відрізнялася вона з-поміж інших. Абсолютно нічим та було в ній щось унікальне, щось таке невловиме, а що саме і досі не можу осмислити. А ще вона була найбіднішою в класі, можливо тому в мене тоді виникли бажання допомогти життю тієї дитини. Я гадав, що принаймні зможу допомогти їй закінчити пристойне училище і знайти якусь роботу. Годинами після уроків ми сиділи і я, на той час простий сільський вчитель, який сам нічого не досяг, розповідав їй, як важливо вчитися і чого в тому житті можна досягти. І вона ніби слухала, і здавалося мені, розуміла та все одно не вчилася. Та й яке там в біса навчання - тата нема, мати п`є, в сім`ї крім неї ще троє дітей і старенька бабця, за що жити? Отак після уроків, а часто і під час працювала на городі, на вихідні їхала у Львів продавати молоко. Дивлячись на неї, на її одяг, на її втомлений від праці погляд і обдерті від бур`яну руки (і це в тринадцять років), хотілося їй хоч чимось допомогти. Скільки всього вона скуштувала вперше: фініки, оливки, ананаси. А з яким задоволенням і радістю слухала CD плеєр. А з якими очами вона витягала з подарованого, новенького наплічника всілякі речі, яких я їй туди напхав: сухий дезодорант, хустинки, ручки, зошити, блокноти і ще купа всілякого дріб`язку. Або з якою радістю вона приміряла гарненьку зимову куртку, яку на моє прохання прислала для неї моя мама. Обивателю, повір, повір на слово, що я в той час радів більше за неї, бо що може бути більшою радістю, як щира радість дитини і щастя в її очах.

По тому, як пішов з тієї школи ми ще довго переписувались і я в кожному листі намагався надоумити її на те, щоб вчилася, вірив, справді вірив, що у неї все вийде. Писав їй, які то можливості відкриє перед нею життя, коли буде добре вчитися і мати багато знань. Писав, що допоможу їй після того, як закінчить школу. Але де там. Життя набагато прозаїчніше. Для неї та переписка і те моє відношення до неї були чимось іншим, як просте бажання вчителя допомогти. Для неї в першу чергу я був мужчина, який до неї писав, який приділяв їй увагу, робив подарунки. Діти все сприймають по іншому і тепер я це розумію. Вона в свої 15 хотіла бути дорослою і мати те, що в її віці хочуть всі дівчата - велике кохання.

Десь в класі дев`ятому вона познайомилася з якимось солдатом і втекла з ним до нього, кудись в Чернігівську область. Одружилися. Благо, хоч хлопчина попався нормальний і взагалі отак от все добре оформилося. Одружилися значить, а потім, як це буває в квітучій молодості - вагітність. І це от сімнадцятилітнє дитя вже само стало мамою. Далі були ще листи, в яких вона писала про своє життя - важко, дуже важко. Малюк на руках, чоловік, якого треба нагодувати і доглянути, а ще вечірня школа, бо вона навіть не закінчила дев`ять класів, недоспані ночі.

Да, Іринка, попила ти в тому житті гіркої. І несолодке твоє дитинство, не встигнувши закінчитися, перейшло в нерадісне доросле життя.

Іра, якщо до тебе колись дійде прогрес у вигляді Інтернету і якщо ти (шанс один з кілька сотень мільйонів, але…) натрапиш на мою сторінку і впізнаєш мене, напиши...

нагору

Коли ми були дітьми…

Коли ми були дітьми, то любили вдивлятися в хмари і помічали там різних тварин. Любили бігати в високих травах, катулятися в них, сміючись від щастя. Тоді ми пили воду з чистого лісового джерела і їли ягоди просто з кущів. Ми цілими днями блукали полями чи лісами. Ми лапали в озері рибу, а потім робили з неї тарань. Ми розпалювали вогнище і пекли в ньому картоплю. Літом купалися в озері, а зимою ліпили снігові замки. Ми пасли корови і, ховаючись від літньої спеки, вистругували собі сопілки з верби. Ми любили майструвати на деревах і в хащах схованки, ховаючись в них від дорослих і зносячи туди своє багатство. Ми робили повітряного змія і у вітряну пору запускали його у полі, запускали так високо, що величезний змій залітав за хмари. Ми об'їздили нашими роверами всі довколишні села. Ми йшли з дому зранку і поверталися пізно ввечері: втомлені, брудні і щасливі. Ми їли просту бабусину їжу, пили стакан молока і лягали спати в наше ліжко, яке стояло поміж дідовим ліжком і величезною пічкою. Ми з нетерпінням чекали неділі, коли приїде мама з татом і привезуть цукерок чи вафлі.

Ми були дітьми. Тоді ми ще не знали, що швидко, надто швидко все це щезне і то якось так непомітно і безповоротно. Ми не знали тоді нічого про наше майбутнє життя. Ми не знали, що в тому майбутньому житті будуть комп`ютери, готелі, аеропорти, ділові зустрічі, контракти, розкидані по світу близькі і друзі. Ми й не хотіли того знати, бо вже надто були зайняті нашим щастям. Ми мали надто багато важливих справ, щоб думати про наше доросле майбутнє. Ми були зайняті нашим дитинством, адже три місяці канікул - це так мало, а стільки всього потрібно було за цей час зробити. Тоді ми не аналізували, не планували, не передбачали. Ми просто жили!

Минуло це все… З тих часів залишились хіба старі фото, на яких ми застигли в тому дивному світі дитинства та скупі спогади, яких з кожним роком стає ще менше і менше.

нагору

Коротко

Спостерігаючи за своїм життям і життям обивателів, стає якось дивно, наскільки ми роздуваємо дрібні проблеми до рівня, мало не глобальних катастроф. З яким сумом і душевним неспокоєм розповідає дівчинка своїй коліжанці про те, що мама не впускає її на дискотеку. Як гризе мене тріщина, що недавно з`явилася на стелі. Ми по вуха в дріб`язках. Ми пливемо в кораблі, що рано чи пізно потопне, тим не менше ми хочемо, щоб цей корабель виглядав охайно, щоб на ньому грала музика і всі танцювали.

нагору

ЕКЗИСТЕНЦІЯ МІСТА
(ТОРУНЬ)

Якщо засвічуються зорі -
значить це комусь потрібно.
А.-С. Екзюпері. "Маленький принц".

Місто... Напевно, більшість з нас рідко задумується над цим поняттям. Ми вживаємо це слово переважно випадково, побутово (я живу в місті..., їду до міста..., навчаюсь у місті...), дуже часто ідентифікуючи його лише з якоюсь назвою. І швидше за все в цьому є рація. Та інколи виникає думка про те, що все в цьому житті має в собі якийсь символ, що кожне поняття виражає певний зміст, що нічого не відбувається випадково.

Власне на такі думки наштовхнула мене подорож до одного з відомих міст Польщі - Торуня. Саме там я замислилась над питанням про те, що ж захоплює людей в схожих поїздках, чому ми цікавимось існуванням того чи іншого міста, для чого нам їхати туди, якщо є багато інших можливостей для ознайомлення з їх історією, архітектурою і т.д. Але людська природа має в собі дуже цікавий феномен - пам'ять, яка не може існувати без минулого. І саме такі екскурсії повертають нашу пам'ять назад, до історії, вони допомагають нам усвідомити себе як частину (чогось) і, водночас, як цілісність. Спробую повернути свою пам'ять до одного з найцікавіших днів у моєму житті.

Отже, екскурсія у Торуні.
Перше і важке враження - відвідини цвинтаря, де ми побачили поховання українських воїнів. В той момент, коли проходили повз ці забуті могили, мимоволі в думці бриніли слова пісні: "Як ви умирали, вам сурми не грали, ніхто не заплакав за вами...". Моє почуття причетності до всього, що є рідним, українським, ніколи не залишає мене, де б я не була. Навіть погода викликала якийсь понурий настрій, адже, тут поховані долі не тільки окремих воїнів, але й усього українського народу. Та це, знову ж таки, данина пам'яті, історії, а життя продовжується.

Згодом ми були вже біля оборонних стін старовинного міста Торуня. Тут ми почули багато цікавих історичних фактів від пані екскурсовода, що чомусь нагадувала мені львів'янку польського походження. За кілька хвилин ми заходимо в ці мури і одразу звертаємо увагу на, названу мною, "Пізанську" вежу - Криву вежу. Дивно, але більшість з нас почали намагатися стати плечима до цієї вежі (що було досить таки важко) ще до того, коли взнали, що таким чином можна замовити собі бажання. Цікаво було спостерігати, як люди різного віку, різного статусу зрівнялися у своїй наївності - загадати майбутнє, не звертаючи уваги на минуле. Професори, доктори, аспіранти, магістранти, студенти стали рівними перед звичайним людським бажанням - досягнути в один момент щастя і радості. І справді, настрій покращився.

Ми йшли вулицями Торуня, які, на мій погляд, є схожими до наших (львівських) вузьких вуличок. Та, безперечно, найбільше вражали залишки готичної архітектури, які, напевне, не зустрінеш в жодному з міст. Але мій погляд зосереджується на іншому - це щось глибше, це, те, що я називаю самоусвідомленням, самопізнанням через яке можливе розуміння і сприйняття іншого. В цьому випадку інше, але не чуже, було місто. Мені видається, що воно може існувати тільки тоді, коли в ньому є життя, коли воно дихає, переживає, бореться, кохає і страждає - так, як людина.

Місто і люди... На одній з торуньських вулиць ми бачимо будинок, в якому жив славетний Микола Копернік. Тут, у Торуні, (як і в цілій Польщі) відчувається своєрідний культ цього імені. Адже, на думку поляків - це був перший поляк, який прославив Польщу на світовому рівні. І це, без перебільшень, справді так. Саме з цим іменем асоціюється у більшості людей місто Торунь. Цікаво, чи знали б ми Торунь, якби не було Коперніка? Можливо, що ні. Бо навіть будинок виглядає таким же величним, як і його власник.

Але ми прямуємо далі, до центру старого міста, де розташована готична Ратуша. Тут одразу впадає в очі невеликий фонтан, який оберігають кільканадцять жабок. І знову людина вірить, що доторкнувшись тих жабок, можна загадати бажання, яке неодмінно здійсниться. І ми загадуємо, віримо, надіємось. І переживання цих відчуттів наповнюють нас, стимулюють, в певній мірі звеличують. Це черговий раз доводить існування, а інколи і перевагу ірраціонального, містичного, внутрішнього над раціональним, реальним, зовнішнім.

В цьому я переконалась, коли ми зупинились біля костелу Пресвятої Діви. Його величність, сакральність подумки переносить мене в іншу епоху, епоху Середньовіччя та Ренесансу. Бо відчувається, що саме тим часом "дихають" стіни костелу. І саме в такі моменти ти починаєш сприймати себе частиною історії не лише минулого, але й майбутнього, яка в певній мірі залежить і від тебе особисто. І знову з'являється моє відчуття причетності...

Про Торунь можна говорити, писати і роздумувати багато, але його, як і кожне місто, потрібно пізнати, відчути, і зрозуміти лише через свої власні переживання. І тільки тоді зрозумієш, що людська особистість може бути самодостатньою, коли вона наповнюється і збагачується досвідом, пізнанням і самозаглибленням. А все це фіксується у пам'яті, яка здатна на психофізичному рівні віддзеркалити всі твої мрії, бажання, сподівання, зрештою, твою екзистенцію саме в той момент, коли ти найбільше цього потребуєш.

Олександра Шикула

нагору

З досвіду педагога

Якось напередодні виборів завітав в нашу глухомань один кандидат в депутати. Агітував, багато говорив про патріотизм і Батьківщину, звичайно ж багато обіцяв. Я сидів і робив вигляд, що слухаю. Випадково мій погляд впав на його шкарпетку, яка підступно виглядала з-поміж штанини і брудного мешта. Я мало не розреготався. Який він був смішний, а все туди ж!

Чому ота вся наволоч вештається отак по селах, обіцяє, дурить і все це лише заради того, щоб стати "обранцем", щоб, нічого не роблячи, смачно їсти, гарно вдягатися, бути "поважним". Скотина.

Найгірше, коли починаєш звикати до, в принципі страшних речей. Бачили б Ви, поважні читачі, в якому стані приходять до школи інколи діти:

- Чому тебе вчора не було в школі?
- Я їздила продавати молоко.

- Вибачте, я не можу писати, бо вчора полола буряк і в мене розпухли пальці.

Інколи діти добирались пішки чотири кілометри в завірюху, бо автобус не може їздити по засніженій дорозі! А діти ходити можуть?

Дротом зашитий рюкзак, латані-перелатані штани, що передаються від старшого до молодшого, порване взуття, осіння курточка в 20-градусний мороз.

Та, незважаючи на те все, ті діточки виявляють все таки бажання вчитися. Шкода тільки, що воно їм не знадобиться, адже не важко здогадатися, яка їхня подальша доля: бурса (це в кращому випадку), чоловік-односельчанин (потенційний алкоголік), поле, город, корова. Далі і свої діти підуть. Рідкий відпочинок "на празник". А там і помирати треба. Отаке-то воно життя дитяче в нашому долбаному світі.

Що я хочу тим всім сказати? Та нічого! Воно так є і ніхто, ніколи цього не змінить. Найкраще - це робити вигляд, що все нормально, а якщо ні, то всеодно це мене не стосується. Можливо воно і правда...

Педагог

нагору