Як все почалося

Якось одного літнього дня я купив на вокзалі газету "Голос Нації". Прочитаного цілком вистачило, щоб в моїй, ще дитячій голові, вкорінилася нав`язлива ідея вступити вУНСО. Та, як виявилося, одної ідеї було замало. Сотні разів я йшов на пари попри штаб УНСО, але жодного разу не наважувався зайти всередину. Йшли місяці. Кожного вечора я давав собі слово, що завтра всетаки піду і вступлю. І кожного разу в останній момент я звертав не наліво - до штабу, а направо - в гуртожиток.

Та "чого не минути, тому бувати". Пам`ятаю, як сьогодні: я йду з універу, похнюплений і злий на цілий світ, бо невдало склав тест з математики. Ось тоді то я пішов не звичною дорогою - в гуртожиток, а завернув до штабу. Там я мав бесіду з головою Львівського осередку УНА Стапаном Мерцалом. Перше, що він мене спитав: "Навіщо тобі це потрібно?". Я відповів, що хочу боротися за Україну - Велику, Соборну і т.д. Він дав мені на роздуми одну добу, після чого, якщо не передумаю, я мав написати заяву...

Я багато чув всілякі несенітниці про те, як приймають до УНСО - що потрібно клястися на крові, плювати на портрет Леніна і Гітлера і ще купу всякого. Цього не було.

В перший ж день мого членства мені сказали, що в разі якигось проблем я повинен повідомити когось в штабі і можу не сумніватися, що проблема буде вирішена. Слід сказати, що за шість років я лише раз звертався про особисту допомогу, коли мене мали виганяти з гуртожитку. Проблему дійсно владнали. Більше я нічого не просив. "Революція не дає, а лиш забирає". В цей же перший день мене попросили (не наказали, не змусили, а власне попросили) підійти на певну годину в певне місце. Для чого не сказали (так було майже завжди). Як виявилося це була "стріла" з якоюсь бригадою. Було весело. Групки людей в підїздах, під деревами, в машинах. Я прибився до якогось гурту (благо побачив кілька знайомих пик). Найгірше було те, що в разі чого я б не знав де свої, а де чужі. Та на щастя все закінчилося, дали команду відбій. Я так і не зрозумів, що сталося.

А за кілька днів ми поїхали в якесь містечко на мітинг. Там мені встромили в руки прапор і поставили в голову колони. Мені було страшно: перші дні і така відповідальна роль. Вітер був скажений, падав сніг з дощем. Прапор намок і виривався з рук. Пальці і ноги замерзли. До того всього страшенно хотілося їсти. А наш команди все говорив і говорив. Потім, коли все скінчилося ми пішли на вокзал, там нам видали по два біляші і стакан гарячого бульойону. Блін, як було смачно.

Ми часто їздили з виступами, мітингами. Та найбільше я любив смолоскипні походи. Уявіть: темне місто, чоловік п`ятдесять з палаючими смолоскипами і прапорами ідуть гучно гупаючи ногами щей кричать:
- Людина в мундирі!
- Свиня!!!
- Провокація!
- Мати революції!
- Невинних!
- Немає!!!
-Зрадників!
- На палю!!!
- Слава Націїї!
- Смерть ворогам!!!
- Слава Націїї!
- Смерть ворогам!!!
- Слава Націїї!
- Смерть ворогам!!!
Горлянка потім боліла. Та публіку це вражало. Мене також. В цей момент та купка голодних, замерзлих обірванців готова була змести все на свому шляху. Я знаю, як те, що живу, що ніхто б не втікав, не ховався за спини товаришів. Всі, як один, за наказом командира ринулися б на ворога. Плювати хто б був цей ворог. Тому я був гордий, що є частиною тої сили: шаленої, бездумної, дикої.

Хочу розвіяти ще один міф про тисячі і тисячі унсовців, що сидять по підвалах і змішують напалм. Я читав, що УНСО налічує від 1000 до 10000 членів (в залежності від джерел). Можливо, що за весь час існування цієї організації, її членами були десятки тисяч, але ми ніколи не могли назбирати бодай п`ять десятків (суто у Львові) на якийсь мітинг. Був актив - справжні унсовці. Але - це були козаки і вони не могли всидіти на місці: хто на війні, хто за гратами, хто "заліг на дно". За мої шість років перебування в організації навіть на "піку слави" на якийсь вже дуже важливий мітинг назбирувалось не більше тридцяти-сорока людей, які чогось вартували. Були періоди коли ледь назбирували десяток. Бардак там був в мирний час, як на Січі колись.

нагору

Їжа в УНСО

Окрему частину хочу присвятити їжі. Так, саме їжі. Унсовці завжди були голодні. Можливо тому були злі. Та, коли часто подорожуєш з УНСО, то звикаєш до одноразового харчування. Ті, хто жив при УНСО (люди, які не мали власного житла в тому місті, в якому перебували на даний час) під час поїздок харчувались переважно за рахунок місцевих. А оскільки в автобусі одна половина людей місцеві, а інша - ні і, оскільки кожен місцевий взяв харч лише на себе одного, а жлобства в УНСО я майже не спостерігав, тож, приходилося пів пайка на рило. Теоретично все просто. Але практично все було ще простіше, бо насправді весь харч з`їдався ще до виїзду, або в перший день подорожі, а далі (день, два, а то й три), як Бог дасть. І Бог дійсно давав.

З особливим теплом згадую кухню на вулиці Глибокій. Невеличка кімнатка, але з плитою. Там постійно було тепло. Десь до 1996 року там був "черговий куховар". Після чергової поїздки хлопці завжди гребли туди. Я до сих пір пам`ятаю смак зупи з пшона і каші з салом, яку я похапцеп наминав. А хтось підбадьорював: "Швидше, швидше!" Смішно, але там було лише кілька ложок і тарілок, а тому попит вдвічі, а той втричі перевищував пропозицію.

Унсовці використовували будь-яку можливість поїсти: яблуні в саду , гуртожиток знайомих студентів, знайома дівчина. Льоня Тихий розповів цікавий випадок: Якось в трамваї йому на руку ніжно лягла інша рука. Як виявилося до нього залицявся представник сексуальних меншин. Природньою реакцією Льоні було, звичайно, дати в пику гомику, але швиденько зорієнтувавшись, він зрозумів, що може витягти з цієї пікантної ситуації щось корисне. Льоня почав лагідно посміхатись залицяльнику. На наступній зупинці вони зійшли з трамваю і, мило бесідуючи, пішли додому до закоханого. Там гомик вже був готовий роздягатися і приступати до пестощів, та Льоня поскаржився на голод. Розпалений педик вмить побіг на кухню і приготував "розкішну вечерю". Наситившись, Льоня вирішив, що настав час бити пику, але йому спала на думка ще більш зухваліша ідея. Він запропонував господарю зателефонувати до його друзів і влаштувати феєричну, незабутню ніч. Гомик і справді не забуде цього вечора ніколи. Так ось, Льоня зателефонував до друзів. Зустрів їх у дворі і, поки йши до квартири гомика, все хлопцям пояснив. Господар напевне був здивований виглядом "нетрадиційно орієнтованих" хлопців, але діватися було нікуди. Гарно попоївши, хлопці, обматюкали педика на чому світ стоїть і з реготом вийшли з кімнати.

А ось Вам цитата з книжки Корчинського "Війна в натовпі". Розповідь йдеться про те, як унсовці штурмують Лавру в Києві: "В цілому в побуті монастирського начальства я не спостерігав аскетизму. Кухня була переповнена делікатесами, які наші одразу ж з`їли, щоб у разі чого не залишати їх ворогові."

Пам`ятаю, як приїхали ми до Львова з Умані. В Умані нас доволі таки серйозно пошарпав "Беркут". Побитий, з надією, що у Львові нас чекає рідний, львівський "Беркут", словом я був під враженнями. В поїзді я позичив в Ореста штани, бо в своїх камуфльованих був гарною ціллю для міліціонерів(благо в нього було дві пари). Мене навіть не засмутило те, що він десь на 30 см нижчий від мене. Уявіть, захожу я в магазин: штани мало не до колін, футболка помнута і страшенно брудна (додому їхали на третіх полках), на кросівках немає шнурівок (робота "Беркута"), не голений чотири доби, не ївши добу, паспорт відібрали, словом бомж. Так ось, захожу в магазин замовляю пів буханки найдешевшого хліба і кубик "Маггі". Висипаю на прилавок жменю копійок. Беру замовлене і йду в гуртожиток. Тоді я щось не міг допетрати, чого це продавці на мене так! дивляться... В гуртожитку я з`їв хліб і бульйон (було дуже смачно) і проспав добу, мертвим сном. Хлопці казали, що мало не дискотеку влаштували в кімнаті. Я нічого не чув.

нагору

Умань

Потяг Христинівка-Умань під`їжджав до кінцевої зупинки. Я з хвилюванням і цікавісттю дивився у вікно. Картина, яка повільно відкривалася моєму погляду була шокуюча: сотні міліціонерів на пероні. Вони чекали нас.

Сорок чоловік зі Львова, стільки ж з Тернополя і з десяток одеситів їхали в одному вагоні до Умані на науково-практичну конференцію і відкриття пам`ятника Гонті і Залізняку. А така увага до наших скромних персон з боку працівників правоохоронних органів була викликана тим, що саме в ці дні в Умані відбувався міжнародний з`їзд якигось євреїв хасідів. Непогана нагода для влади показати "як доблесна міліція врятувала Україну від страшного бобоїща, що мало б вчинити УНСО жидам".

Ситуація складалася пікантна, адже серед нас не було жодного керівника, ніхто не знав що робити. Хтось пропонував барикадувати входи і боронитися, хтось навіть вискочив з потяга, та його тутже спіймали, хтось кричав, щоб переодягалися в цивільне.

Потяг нарешті зупинився. Я знову глянув у вікно: по обидва боки вагону стояли бійці "Беркута" з автоматами (!), від входу у вагон до перона - коридор утворений тим ж "Беруктом", а на самому пероні машини-воронки, беркутовські джипи і міліція, міліція, міліція.

Першими з потяга вийшли шоковані "цивільні" - сторонні люди (не унсовці), переважно жінки і діти. Далі біля двох-трьох хвилин паніка (ніхто не знає, що робити), а потім, вав!!! як в "Кримінальній хроніці": люди в масках залітають у вагон і починають лупити всіх наліво і направо. Мене взяли одного з перших, протягли до виходу, далі скинули вниз, де мене тутже підхопив інший беркутовець і, заламавши руку, потяг крізь "коридор" до машини.

- Руки на машину! Ноги шире! Я сказал шире!!! - і він ударом своєї ноги по моїм поставив мене мало не на шпагат.

Почався ретельний обшук. Коли йому було важко розщіпнути гудзик на кишені, він просто відривав кишеню. Беркутовець знайшов у мене якусь давню листівку, де було написано все те, що УНСО думає про міліцію. Він її прочитав... і примусив мене її їсти. Далі він зірвав мій шеврон (нарукавна пов`язка) УНСО, розрізав ножем портупею і шнурівки на кросівках. Поки він це все робив (хвилин десять), я млів на шпагаті. Після обшуку повів назад в потяг. Там наші сиділи, притиснувши голову до колін і заклавши руки за голову. Мене посадили біля тамбура. Решту, яких приводили з обшуку, щоб не вести крізь вагон, садили при вході, там, де сидів я. Через 15 хвилин в шестимісному "купе" "сиділо" з 15 чоловік: збоку, підімною, на мені. Дихати не було чим, піт капав з чола. Я хотів лиш одного, щоб це все скінчилось, не важливо як і чим, тільки б скінчилось. Та де там.

Беркутовці почали виводити по одному в тамбур "на виховні роботи". Я чув глухі удари, за якими відлунням йшли крики. Здорові, стокілограмові, двометрові мужики били 16-літніх пацанів, лише за те, що в них на рукаві був шеврон УНСО. Крізь маленьке віконце рук, я бачив, як двоє беркутовців тягли всього закривавленого хлопця.

Отак я сидів і молився, аж раптом відчув, як за рукав мене смикає беркутовець. Рукав приспустився і він побачив моє татуювання:
- О парень, а ну на выход!

 

нагору